ОЙ, ЩО Ж ТО БУЛО…

У політичних колах, звичайно, паніка: хто, що, куди? Що значить “записано в деклараціях”? Там же нічого не записано. У Юлії Володимирівни, наприклад, записана однокімнатна квартира, і та орендована, у Віктора Андрійовича – пасіка, інші теж не позаписували свої палаци, яхти, газові свердловини та гроші у швейцарських банках. Виходить, голими людям вирушати кудись на цілий рік?


Зчинилися ремствування й дискусії, як на “Свободі слова”. How dare you (Як ви смієте!) – кричав у небо депутат Зварич. All the world knows (Всьому світові відомо), що я не тутешній, я американець! Міліція поза політикою – згадав міністр МВС Луценко, я не в цій категорії. Інші теж не хотіли у відрядження, згадували багатодітність, світову кризу, початок опалювального сезону тощо. Небо мовчало. Тільки коли всі дуже розійшлися, вдарив грім з блискавкою. Стало ясно, це не базар і не парламент.


Розпочалася погрузка. Все було не по-земному просто. У небі загудів якийсь велетенський ніби пилосос, і еліта нації один за одним зникала за хмарами. Не говорячи про легеньких Шкіля чи Пинзеника, навіть Іван Степанович Плющ летів мов пір’їнка.


За мить всі були вже на місці. Як дехто сподівався, це було зовсім не небо. Величезне оголошення трьома мовами сповіщало:


“Вітаємо з прибуттям! Тут для вас є усе – житло (квартплата підвищена), тепло, газ та вода (комунальні послуги за українськими тарифами), продукти та промтовари (ціни українські), кожному прибульцю покладено для нормального життя 900 гривень на місяць. Живіть щасливо!”


Прибульці роздивилися. Все було як вдома. Степи, ліси, ріки та гори, звичайна Україна. Тільки без людей. Куди не кинь оком, жодного українця, одні політики. Кепсько, про кого ж тут політикам дбати, кого робити щасливим? Та ще й грошове утримання – 900 гривень. Це ж один сніданок у київському ресторані.


За що? Хто вчинив отаке звірство? Ясно, що росіяни – сказав Ющенко. Юлія Володимирівна, їжджайте до Москви, домовляйтесь з Медвєдєвим про підвищення окладів та зниження тарифів. Самі їдьте – відповіла Тимошенко, не треба було парламент чіпати. Заспокойтеся, почав мирити Плющ, усі ми тепер невиїзні, на цілий рік. Будемо разом долати кризу, до якої потрапили.


Долати почали з ресторану. Все тут було, як у Києві чи Парижі, – аромати, вишукані страви і ціни, на жаль, теж. Не було, правда, офіціантів, самообслуговування. Хазяйновитий Плющ миттю розкусив, якщо раз пообідати, нічим буде платити за квартиру. У компанії ще кількох по-літиків рушили до супермаркету купити свининки, картоплі, всього іншого та готувати вдома. Ми ж сільських батьків діти, хіба не зможемо? Не змогли сільські діти. Грошей вистачало на три обіди зі свининою на місяць А решта днів? Юлію Володимирівну пригостив обідом Турчинов, а президента – Кириленко. Він і без обіду був гладкий.


З кризою треба було щось робити. А що – ніхто не знав. Крім Пинзеника. Браття, сказав він, пропоную здати мені сьогодні по сто гривень, за місяць я поверну вам по сто тисяч. Так ми усі миттю будемо з грошима. Від самосуду фінансиста ледь врятував міністр юстиції. Трастами можна було дурити народ, але ж не свого брата політика. Між тим холодало, а топити у квартирах ніхто не збирався. Усі боргували за газ. Президент знову натиснув на прем’єра, та у відповідь тільки хихикнула: чи не ви, Вікторе Андрійовичу, казали, що українцям слід звикати до світових цін?


Кожен почав рятувати себе на свій лад. Пинзеник відкривтаки судну касу, під великий процент він позичав колегам гроші. Віктор Андрійович переступив через свою гордість і почав приторговувати медом. Зварич писав листи американському президенту, вимагав прислати морську піхоту й рятувати свого громадянина. Турчинов, як пресвітер, намагався розширити свою секту. Юлія Володимирівна покладала надії на містичні сили. Червоненко зібрався заробляти на автомобільних гонках, та Луценко пригрозив тому страшними штрафами за перевищення швидкості.


Залишаючись наодинці, кожен думав про долю держави, якої вони злою силою були позбавлені. Президента непокоїла друга черга пам’ятника голодомору, міністри хвилювалися, як там діляться без них гроші світового кредиту, Юлія Володимирівна рахувала дні: чи встигнуть вони повернутися до президент-ських виборів. Мери великих і малих міст рвали на голові волосся: хто без них бере хабарі за земельні ділянки? Зварич започаткував видання газети “Еліта в екзилі”. Та проект збанкрутував. Новинка мала всього одного автора – міністра іноземних справ Огризка, який щономера лаяв Москву, та одного читача – колишнього міністра цих справ Тарасюка, який це читав.


Між тим кудись пропав бютівець Шкіль. Ця найдисциплінованіша фракція і в екзилі щоранку робила перекличку. І раптом недорахувалися Шкіля разом з вишиванкою. Ясно, переманили регіонали. Але й там палкого партійця не виявилося. Про нього вже почали забувати, як раптом Андрій з’явився.


Його історія була дивовижна. Цього молодика завжди відзначала цікавість. Він проникав то в ЦВК, то в прокуратуру, за це свого часу навіть трохи відсидів. Тепер Шкіль відшукав якусь шпаринку і виліз за межі резервації для еліти. Я побував там! я там побував! гордо викрикував він. Де? В Україні! Усі мов громом були вражені. Що, як, розповідай. Нас шукають? Інтерпол задіяний? Йдуть акції протесту?


Панове, з сумом сказав Шкіль, мушу повідомити, що це вже не наша Україна. Нашого зникнення ніхто не помітив. Ніхто нас не згадує, ніби нас ніколи й не було. А як пам’ятник голодомору? – запитав президент. Будівництво зупинено, гроші передані на боротьбу з туберкульозом, була відповідь. А тисячу гривень заощаджень платять? – спитала Тимошенко. Платять тисячу доларів, сказав Шкіль, тільки не заощаджень, а щомісячну зарплату. Так зобов’язали усіх власників – державних і приватних. Політичне товариство мало не зомліло: це ж які збитки, майже у кожного була непогана власність, всі заробляли на дешевій робочій силі.


Країну треба рятувати, заголосили одноголосно. Веди нас, Андрію, де та дірка? Повести я поведу, сказав Шкіль, та крізь неї крім мене та, можливо, Пинзеника ніхто не пролізе, не ті фігури. Та й Віктору Михайловичу я б не радив, його оголошено у розшук. І ще дуже багатьох. Банки по усьому світі розсекретили вклади. Декому доля Лазаренка може здатися справжнім щастям. А хто ж керує, адже без нас нікому? Знайшлися, була сумна відповідь.


По тому більшість вирішила взагалі не повертатися, частина погодилася чекати кінця визначеного вищою силою терміну – року. Як вже розходилися, Юлія Тимошенко підійшла до Шкіля. Скажи, Андрію, а президентські вибори там вже відбулися? Ні, але готуються. Веди мене, Андрію, веди швидше до тієї лазівки. Та…а як же, засумнівався Шкіль. Думаєш не пролізу, засміялася Тимошенко, я куди хочеш пролізу, друже.


О. Боржава

admin