Щороку закарпатка Оля навідується в колонію, де пройшли її молоді літа…

«А мене обурюють слова оголошення: «Засуджених прошу не
турбуватися!» – мовила моя сусідка. -Таке упереджене ставлення завжди
пригнічує. Хочеться запитати авторів цих листів: «Що ви знаєте про
життя в неволі?! Чи відомо вам, правильним і безгрішним, що між
засудженими є також добрі, розумні й хороші люди, які колись необачно і
несвідомо оступилися через збіг обставин?!» У пориві душевного
одкровення Ольга (так її звали) повідала мені свою непросту життєву
історію.

«ЦІМБОРИ ЗБЕРІГАЛИ НАРКОТИКИ В МОЇЙ КВАРТИРІ…»

– Я надто рано залишилася сиротою. Спочатку помер нянько, незабаром і
матері не стало. Як не дивно, але, незважаючи на сирітство, зуміла
вступити в Ужгородський держуніверситет. Навчалася заочно. Та скоро моя
доброта й довірливість мене й погубили. Мала кількох приятелів. Одного
з них, котрому надто симпатизувала, невдовзі з вузу відрахували за
постійні прогули. Щоб «відкупитись», він із цімбором вирішив зайнятись
сумнівним бізнесом, твердив, що «дефіцитними ліками» торгує. Оскільки
я, зоставшись сиротою, мешкала в квартирі сама, мої приятелі й надумали
тримати і зберігати свою «продукцію» в мене. Якби знала, що то
наркотики, ніколи б на це не пішла! Але сталося те, що сталося…

– Я святкувала свій день народження. Звичайно, були присутні й мої
приятелі. За період свого бізнесу Євген та Ігор навчилися не тільки
гендлювати, але й шалені гроші заробляти, а ще – добряче пиячити і…
вживати наркотики. Того вересневого вечора, можливо, під дією терпкого
вина, що розігнало кров, «за компанію» і я вирішила запалити злощасну
наркотичну цигарку. Потім все було, наче уві сні. Пам’ятаю лишень
цілковиту байдужість, міраж райдужних вогнів…

Пізніше, на судовому засіданні, довідалася, що тої ночі приятелі
затіяли страшну бійку, в хід пішли кулаки. Шум-гам у квартирі! У двері
подзвонив старенький сусід: мовляв, чому, хлопці, сперечаєтеся, не
даєте людям відпочивати? Тяжко мені згадувати тепер оту трагедію, бо
Євген з Ігорем так побили дідуся, що той через три години помер в
обласному реанімаційному відділенні.

На виклик сусідки відразу приїхала міліція. Найперше – зробили в моїй
квартирі обшук. Знайшли наркотики! Так я невдовзі опинилася за
тюремними гратами на цілих 14 років посиленого режиму. З перших днів
неволі, де небо й білий день бачила тільки в «клітинку», почала
працювати за швейною машинкою. Чимало натерпілася-настраждала-ся. У
карцері навіть сиділа. А ще строк додали за те, що сильно вдарила
майстриню, котра обматюкала мене іменем рідної матері…

«ШУКАЮ ДОБРУ ЛЮДИНУ!»

… Відбула в неволі цілих 16 років. Під кінець Строку написала в
газету коротеньке оголошення, що шукаю людину, яка б зрозуміла мене,
стала надійним супутником життя. Так на доленосному горизонті з’явився
він,

Микола, котрий був неординарним чоловіком – із заплющеними очима міг із
деталей радіоприймач зібрати, будь-якої марки телевізор перемонтувати.
А потрапив Микола «на зону» через чарку: п’яним до смерті побив
міліціонера. За це й відбував довготривале суворе ув’язнення. Але, як
кажуть, міцно «зав’язав» із злочинним світом, також мріяв знайти добру
жінку. Коли прочитав моє оголошення в газеті, відразу відгукнувся. Я,
трохи повагавшись, також йому відповіла. Через місяць проїхав Микола –
симпатичний, ви-

сокий, трохи розгублений. Я спершу навіть завагалася. Він мені букет
червоних троянд подарував. Як галантний кавалер, повів у магазин,
розкішне плаття купив. Ніколи не забуду: стою перед прилавком, а зочей
гіркі сльози котяться! Не знаю, що вибрати! В «зоні» тільки й мала, що
стареньку поношену фуфайчину та «робу».

Після звільнення влаштувалася у швейний цех рідного села. Але через
півроку перестали видавати зарплату. Більше нікуди не беруть. Микола
працює електриком на заводі, грошей вистачає тільки на їжу.

«У ЗОНУ БІЛЬШЕ НЕ ХОЧУ!»

Іноді ловлю себе на думці: чи нудьгую за «зоною»? Ні, потратити туди
більше ніколи не хочу! Хоча всі мої молоді літа минули саме там. Тому
щороку, за звичкою, навідуюся в одеську колонію до своїх наставників,
вихователів. А колишні подруги, молоді дівчата, захоплено й зацікавлено
запитують: «Олечко, як там, на волі?!» Відповідаю: «Добре!». Це
зігріває їхні зранені та втомлені «зоною» душі і серця…


Іван Костевич, Тячівщина

admin