„КОРМУШКА” ДЛЯ ЛАСТІВОК ДІЄ, поки що…

На жаль, чи на щастя, людське життя влаштоване
так, що майже кожному з нас рано чи пізно, хоча б один раз таки доводиться
проходити це коло пекла. І тоді, відчувши сповна нотаріальні „принади” на собі,
спадщину отримуєте не як дар, а як покарання. Багато ужгородців вже
пересвідчилися в цьому. Бо про походи до Ужгородської державної нотаріальної
контори нам пишуть і телефонують ті, хто вистояв не один день під її дверима,
хто вислуховував лайку на власну адресу і в результаті за цей комплекс
„послуг” ще й змушений був викласти
названу „зі стелі” суму тут же, на стіл. І, як правило, переважна більшість із
змордованого люду скаржиться на роботу і зверхнє ставлення нотаріуса А.В.
Ластівки.

Тому тема сьогоднішньої публікації не є новою
для „Трибуни”. Нагадаємо, що у лютому нинішнього року наша газета вже
публікувала журналістське розстеження під назвою „КОРМУШКА” ДЛЯ ЛАСТІВОК, або
як нас обслуговують державні контори”. Ця публікація отримала у місті широкий
резонанс. А випуск газетного номера навіть було опинився під загрозою. Коли
газета була відправлена в друк, до нас посипалися телефонні дзвінки і вмовляння, аби зняти критичний матеріал, але
наше переконання виявилося міцнішим. І коли газета таки вийшла, до редакції
почали дзвонити читачі, а через кілька днів стали приходити відвідувачі. Люди
не йняли віри і тішилися, що нарешті
газета розповіла і описала до дрібниць стиль роботи нотаріуса Ластівки і
розворушила ужгородське нотаріальне „кубло”, напрацьоване роками, яке державну
контору перетворило на власну годівницю. Кажучи відверто, на початках „Трибуна”
ще сподівалася на реакцію обласного управління юстиції. Але коли замість неї,
через кілька місяців, ми отримали повістку у суд за позовом „ображеної”
Ластівки, тоді вже остаточно зрозуміли: напевно, з тієї „КОРМУШКИ” „їдять” всі,
від низу до верху? Крім того, ми чекали реакції і відповіді від правоохоронних
структур на поставлене їм запитання: чи
має право державний нотаріус Ластівка брати гроші готівкою, не видаючи чек? Але
з цих інстанцій, ніби з цвинтаря, долинала… тиша. І в цьому гробовому спокої
Ластівка занюхала безкарність, тому, вичекавши паузу, подалася у наступ.
Напевно, десь колись в книжках чи в пресі вона вичитала про риси, притаманні
людині – честь, гідність та ділову репутацію, тож вирішила їх приміряти на свій
фасон. І бачили б ви ту позовну заяву. Ну вівця – „від ріг до хвоста” віддана
служінню „маленьким” ужгородцям: і чесна, і ласкава, і з порозумінням ставиться
до людей, і працює день і ніч, майже задарма. А вони – „не покірні й не вдячні”?..

З того часу почалися наші ходіння у суд.
Звичайно, до цієї інстанції нам не звикати, бо серед чиновничого бомонду вистачає
подібних нахабних ластівок, які то
земелькою людину обділять, то хатою, а то в небоги й цілком обійстя відберуть. Доводиться підтримувати, рятувати
словом, що не завжди до вподоби „противній” стороні. Та ми не скаржимося, ми
спокійно і твердо йдемо до кінця. А за порозуміння і чуйне ставлення до людей
Бог милував. Та й, зрештою, серед
закарпатських суддів інколи ще зустрічаються і порядні люди.

Сподіваємося, що й Ластівчина справа поки
дійде до логічного завершення, ми будемо мати у наших рядах чималий загін
однодумців. Отоді побачимо, де вівці, а де барани.

А поки ми вдячні тим ужгородцям, котрі
зголосилися бути свідками у суді. Дякуємо тим, хто наважився і знайшов час
розповісти про свої митарства у державній нотаріальній конторі. Можливо, тут у
цих рядках впізнає себе поважна ужгородська пані, що відверто поділилася своїми
стражданнями. Її, зламану горем, після смерті чоловіка „доброзичлива” нотаріус
своїми прийомами довела до інсульту. Тож після лікарні жінка продовжувала оформляти
спадщину в іншої нотаріальної пані. Згадуємо і ту стареньку сутулу бабусю, яка
вийшла з кабінету і перехрестилася:
„Богу дякувати, все, одинадцять місяців до неї ходжу”.

Нещодавно навідувалися до горе-контори і
родичі колишнього обласного керівника Михайла Юрійовича Волощука. Після смерті
бабусі довелося успадковувати житло. „І тут у державній нотаріальній конторі ми
потрапили у знайомий сценарій, про який я вже колись читав у „Трибуні”,–
зізнався нам Михайло Юрійович. Він був здивований також, що після критичного
розголосу „кормушка” і далі успішно процвітає. Я слухала розповідь пана
Михайла, а перед очима пливли кадри з обшарпаними стінами у коридорі й покірним
натовпом під дверима із написом „Державний нотаріус”. Але ж в тому коридорі
стоять ті, які є – сіль землі, заради котрих сам Бог пройшов через хрест –
звичайні громадяни, бабусі і дідусі, можливо неграмотні в законах – в тих
законах, якими так гордиться наша законодавча влада. Я залишала відкритим запитання, чому ця
кесарева влада, що дала закони і стабільність, ощетинилася своїм оскалом,
відкрила пащу коридорів своїх чиновничих контор? І люди бачать цей страшний
оскал, але чомусь приречено йдуть у пащу, як кролики в удава. Їх переконали,
заразили, і чомусь усім знадобилося право на власність. Кожен сарай повинен
бути обміряний, описаний, розкреслений и пронумерований.

За словами Михайла Юрі-йовича я чітко уявляла
той епізод, де з першого дня знайомства, тобто заведення справи, нотаріус
називає певну суму, а в результаті бере з пані Н. набагато більше – готівкою.
Але ж, потративши гроші і час, ця жінка так нічого й не виходила, бо через
певний час, коли знову поталанило потрапити в кабінет, його володарка була
чимось роздратована і знервовано жбурнула паспорт відвідувачки під стіл.
Інтелігентна пані розгубилася і вийшла, бо не звикла до методів такого
спілкування. Приголомшена візитом у нотаріальну контору, вона лише через кілька
днів згадала про документ. І коли повернулася, паспорт чекав на неї під столом,
там, куди його запустила чиновниця.

Будьте і ви відважніші, шановні читачі.
Розповідайте свої історії „ходіння по нотаріальних муках”. Аби той, хто
приходить під заповітні двері „кормушки”, був готовий до відсічі її хамства і
пам’ятав, що безкарність – явище тимчасове. Давайте разом боротися з сучасними
„явищами”, які завжди є наслідком невміння конкретних чиновників організувати
роботу з людьми.

Окремо „Трибуна” звертається до обласного
управління юстиції і прокуратури та просить дати правову оцінку діям чиновниці
із Першої Ужгородської нотаріальної
контори, бо цього чекають наші читачі і ті, хто побував у обіймах
бюрократичних лещат.

Світлана ТЕРПЕЛЮК

P.S. До нашого переліку кожен читач може
додати свій досвід „ходіння по муках” у
державних конторах… Усі ці установи також знаходяться в компетенції
держави, яка, судячи із запевнень високопосадовців, починаючи від Президента і
політиків, що рвалися до влади, і закінчуючи главами райадміністрацій, вдень і
вночі думають виключно про добробут простого народу, якому і доводиться
вистоювати потім у чергах у довірених їм установах. Чи не тому так
відбувається, що декларувати на словах турботу про людей – це одне, а виявляти
її на ділі – зовсім інше? Адже для того, щоб організувати правильно роботу з
прийому громадян, що звертаються до держустанови, найчастіше не потрібно ніяких
додаткових матеріальних витрат – потрібно лише щире бажання безкорисливої (а не
за хабар) турботи про людей. Але схоже, що українській державній машині до
такого ідеалу (а вірніше, норми) ще їхати й їхати багато років.

«Трибуна»

admin