З іншого боку, ми мали можливість відчути певне співпадання інтересів як Прем’єра, так і Президента, коли на РНБО приймалися рішення щодо антикризових заходів. Правда, в парламенті подібного не стається, хоча до кінця тижня (матеріал готувався в середу) можливі деякі зрушення. Створити ж ”душку” (дуже широку коаліцію) пані Тимошенко не вдалося, зрештою, важко було повірити і в те, що всі фракції об’єднаються. Скоріше всього події у Верховній Раді за тих пару днів нагадували стартовий майданчик, передвиборчий мається на увазі, а масові звернення наших найвищих достойників „до народу” щодо подій абсолютно ніякого світла не проливали. І не буде ясності, якщо тільки в такий спосіб будуть проходити „діалоги” позаочі.
На всі сто відсотків був правий Володимир Литвин, коли про нині запропоновані зустрічі, чи „столи”, він говорив ще пару місяців тому. Точка кипіння зараз вже набрала критичної позначки і політичний „котел” на грані вибуху. І це не перебільшення, бо ми відчуваємо чи не абсолютне несприйняття двох найвищих посадовців – пані Тимошенко і Віктора Андрійовича. Можна на нинішній момент зупинити цей антагонізм? Так, але принципами деякими треба поступитися, точки дотику шукати, а не методи знищення.
І мені видається, що не так вже і винна та світова криза, як буйні голови наших кризових менеджерів. Нині ціла когорта політологів міркують, а чого можна очікувати в скорім часі і не забувають робити прогнози на можливі розклади політичних сил після виборів, якщо такі відбудуться. Більшість схиляється до того, що коаліції регіоналів з НУ не станеться, і при цьому пророкують Блоку Ющенка дуже мізерний процент. Тоді, ясна річ, напрошується далеко не риторичне запитання: а хіба цього не розуміють в оточенні пана Президента? Принаймні мали б, навіть беручи до уваги і придворні соціологічні дослідження, де, між іншим, результати також невтішні. А якщо так, тоді складається така думка, що „наші” свідомо йдуть у „бій” і, окрім опозиції в майбутній Раді, їм нічого не світить.
Не виключено, що ця жертовність мала б спрацювати на другий президентський термін для пана Ющенка, так ніби виходить. Але ця задумка, якщо така спланована на Банковій, дуже і дуже ризикована, для них мається на увазі. А тому, як на мене, тут головним є проект – „вбити Юлю”.
Які конфігурації з коаліціями можуть мати місце уже в наступній раді, нині спрогнозувати надзвичайно непросто. Є вже, правда, деякі засвічені ходи навколо вірогідних „друзів” і ставки робляться на віртуальний проект Черновецького, куди Банкова готова відрядити соціалістів Мороза й той довбанутий ЄЦ. Чи зовсім на „короткому повідку” Черновецький у Банкової – достеменно не відомо, але те, що він сам по собі, як кажуть сьогодні, „на умі”, вже проглядається і комбінація може не відбутися.
Ось потенційний альянс Гриценка з Кличком може бути успішним, а ще політологи прогнозують проходження бар’єру і „самооборонним” Луценком, якщо він відважиться йти самостійно, а також „Свободі” Олега Тяг-нибока. Зрозуміло, що це суттєво не змінить конфігурації, а ось сло-ва пана Литвина про те, що його фракція, не виключено, буде формувати більшість, я б не залишав поза увагою. І якщо Блок Литвина набере 10 відсотків, то повірте, що так і буде. Зрозуміло, лідерами в перегонах будуть регіонали і БЮТ, але чи вийде між ними „союз”, нині принаймні є великий сумнів. Правда, в нашій політиці всілякі штуки можуть відбутися, але якщо йти за логікою, і в першу чергу виборців, можна дещо і передбачувати. Не хочу нікому нині нав’язувати своєї думки, бо, зрештою, хто хоч більш-менш розуміється на нашій політиці, пасьянс може розкласти сам. Зрозуміло нам, а як воно стається, чи станеться там, наверху, можна лише здогадуватися.
А нещодавно польський журнал „WPROST” опублікував список 100 найбагатших європейців, посеред яких 24 наші. Що характерно – найбільше їх в Росії, а у розвинутих європейських країнах – одиниці. Що ж, власне, стається, і про це трішечки говорилось на одній з передач Шустера на ТРК „Україна”, але таки побічно. Думаю, багато з нас пам’ятають ті часи, коли на колесах мандрували ми по світах (на початку 90-х років минулого століття), заробляючи на хліб насущний. Було, і ми за одну поїздку в ту ж „Святу Мар’ю” (Сату-Маре) в Румунію могли „заробити” більше, ніж платня тодішня за цілий місяць. І що ми там виділи? Правильно, біду, і потихеньку іронізували з румунів. А де нині та Румунія, і чому там нема стільки багатіїв, як у нас? Запитання далеко не просте, хоча, можливо, там пам’ятали вищі керівні особи про те, що сталося з Чаушеску, і не хотіли випробовувати долю. Можливо і так, але щось подібне нині ми видимо чи не в кожній країні цього ж постсоціалістичного табору, і вони вже „в Європі”, в НАТО.
А ми й надалі набиваємо гулі і, даруйте, триндимо про демократію, про високі моральні цінності, обкрадаючи власний народ. І тому очевидно, що наш „бізнес” хоче влади для убезпечення власного існування, згадуючи про нас з вами, себто виборців, час від часу. Ось тому, на моє тверде переконання, не хто інший, як народ мусить зламати оте зачароване коло. Іншого шляху просто немає, цивілізованого маю на увазі. І вихід є, і він в оцінці праці, контролі за експортом і податками, що мусить скоротити надприбутки і поділитися з власним народом. У такий спосіб і тільки ми можемо самі себе витягти із прірви, в яку при нашій мовчазній згоді нас затягують. Я десь згоден з тим, що нині, можливо, і не зашкодить допомога міжнародних валютних фондів, але куди вона потече? Отож бо й воно, згоден, що потрібні відповідні законодавчі акти, а Верховна Рада сьогодні в нас така, як той спеціаліст, що працює на півставки. Опозиція вустами Януковича волає: уряд геть в унісон з канцелярією президентською, а пан Президент розганяє суди на свій смак. Кожна гілка і гілочка має своє „войсько” і свої суди, і під цю свистопляску біда економічна лізе, ніби. Кажу ніби, бо кожне лихо в нас вміють підстроїти під вигоду політичну. В нас немає вже реальних цін практично ні на що. Та що там говорити про біди прийшлі ніби, ми ось маємо свою – зібравши небувалий урожай зернових, не годні дати йому ладу. Де ще, в котрій державі таке може бути, де земля родить, дає нам шанс, а ми не валовшні дати тому лад. Ми десятиліттями товчемо про свої запаси нафти і газу і ніяк не спроможні взятися за розум, і надалі є залежними від Росії, і шельфи морські з величезними запасами нафти й газу віддаємо далеко непрозорим структурам, чи просто злодійським. Наші специ освоїли нафтогазові родовища Сибіру, Ірану, Іраку, Лівії, Афганістану…, а вдома навести порядок нікому.
Сумно і прикро нині споглядати, як вже, схоже, реальна криза стала черговим знаряддям брудної політики. А можливо це в такий спосіб Господь дає нам ще один шанс розібратися, чи вгледіти, де зерно, а де полова? А тому мусимо тримати вухо „востро”, бо злиття бруду в очікуванні майбутніх виборів тільки почалося, і схоже, криза є найбільшою не в економіці, а в головах владних.
Закінчуючи, хотів би наголосити на одному факторі, який нині тлумачиться по-різному зі всіх сторін, але має вагоме значення – Президент ніби згоден нарешті копнути в одне місце мукачівського „головного сантехніка”. Наступило прозріння? Дав би то Господь.
Ігор ГАВРИЛІВ
