Як бачимо, не сталося, і все ніби переноситься на цей тиждень. Можливо, дійсно так, бо за підрахунками обізнаних в цих справах, Президент отримає право на розпуск парламенту 3-4 жовтня, тобто – нові вибори. Ось тому початок роботи сесії Верховної Ради сьогодні, 30 вересня, може бути надзвичайно цікавим. Є, мабуть, зрозумілим, що йти на вибори без зміни виборчого законодавства навряд чи вартує, маю на увазі в першу чергу погодження щодо списків виборців, адже їхній реєстр, як вийшло, до початку перегонів готовий не буде. А самі вибори мають відбутися через 60 днів після проголошення відсутності коаліції, якщо так станеться, а саме від отої дати – 3-4 жовтня.
І не буде, мабуть, дивним, що уже у вівторок під куполами на Грушевського заговорять і про зміни у виборчих списках блоків і партій, тобто про їх «прозорість». Не виключено, що буде зачеплена і тема прохідного бар’єру, бо відносно неї зареєстровано декілька проектів. Навряд чи станеться «підйом» прохідного бар’єру аж до 10 відсотків, як і є маловірогідним проходження у Верховній Раді двоступеневого голосування (в два тури), яке б мало визначити єдиного переможця серед учасників перегонів. Кажу навряд, бо це буде нічим іншим, як відходом від демократичних принципів взагалі і нагадувало б не що інше, як прихід до влади в далеких роках минулого століття італійського дуче Беніто Муссоліні. Ну, не один до одного, так би мовити, але десь так недалеко від теми.
На слуху в депутатських коридорах є і проекти щодо зниження існуючого бар’єру в 3 відсотки, не виключено, що ще дещо може появитися на світ Божий. На день сьогоднішній, як на мене, найбільше задоволення від можливих виборів отримають хіба партії, які на минулих не попали до парламенту. Відслідковуючи результати соціологічних і будь-яких інших опитувань і досліджень, маємо картину, де показується маловірогідний такий розвиток подій. Але ми всі прекрасно розуміємо, а повторне обрання Черновецького мером Києва доказало, що розвиток подій можливий і за сценаріями непрогнозованими.
Отут ми можемо з цього приводу розмірковувати, що дехто із політиків зробив певні висновки і вже нині може вгледіти деякі маневри, так би мовити, на електоральних полях, де колись «паслися» опоненти. Але по порядку. Думаю, що багато із нас придивлялись до того, що ми мали навколо можливої коаліції БЮТ – НУНС – Блок Литвина. Як на мене, крім чергових, а подеколи і безпідставних звинувачень між БЮТ і НУНС, ми більше нічого свіжого не отримали. І тут треба віддати належне представнику Блоку Литвина пану Олегу Зарубінському, який взяв участь у перемовинах з можливими партнерами, виклав свою позицію і Блоку і дав можливість виясняти стосунки бютівцям з нунсівцями один на один. Тут принагідно вартує навести мовлене днями Володимиром Литвином: «Виходячи з того, що вибори – це велике зло для країни, ми готові в черговий раз продемонструвати державницьку позицію, ввійти в коаліцію, нічого натомість не вимагаючи».
Що з того всього вийшло – ми виділи і чули. Спочатку ніби сім, а потім вповіли, що шість партій (але це суті, зрештою, не змінило) вийшли з блоку НУНС (всього дев’ять) з пропозицією приєднатися до коаліції БЮТ – НУНС – БЛ.
Десь чи не одноосібною залишилася президентська партія «Наша Україна», яка має найбільш чисельну (із 72-х депутатів) групу, здається, 23 «штики». Коли зібрались з цього приводу головні «гравці» НУНС на нараду, то пан Кириленко (жаль мені цього хлопця, дуже жаль) не прибув, а потім пояснив, що саме в цей час його позвав на бесіду пан Ющенко. Правда, дивний збіг обставин? Саме так, і такі речі стаються не вперше. Із деяких київських джерел просочилась інформація про те, що Віктор Андрійович поставив пану Кириленку задачу погоджуватися на коаліцію, але за умов, що прем’єром має бути не Юлія Володимирівна (?!). Ну, це ми вже проходили і зрозуміло, що це, так би мовити, початок кінця переговорів. Зрештою, до нас доходить тільки відлуння того всього гармидеру, але є й деякі речі, які, як на мене, вартують уваги. Я про те, що Юрій Костенко (УНП) ніби видав пропозицію Олегу Тягнибоку до об’єднання на майбутніх виборах. Є логіка? Схоже, що так, і мені вже видається, що союз НРУ з БЮТ також майже погоджений. А ось яка доля чекає Володимира Стретовича із його ХДС, чи того ж Анатолія Матвієнка («Собор»), Кармазина («Захисники Вітчизни»), Катеринчука («Європейський вибір»), тут ще ясності очевидної не проглядається. Зрозуміло, що самостійно пройти навіть 3-відсотковий бар’єр їм буде неможливо.
Прикро, що замість того, щоб шукати шляхи до порозуміння, з боку президентської канцелярії, та що там гріха таїти, і самого Гаранта, звучать подеколи безглузді докори. Я про те, як з Америки Віктор Андрійович проголосив на цілий світ про «дружбу» Юлії Володимирівни із Віктором Медведчуком. Дуже то вийшло незграбно, і тільки шануючи посаду Президента, не скажу гірше. Кому то добавило авторитету? Мені здається, що не Ющенку і його челяді. Або візьмімо другий моментик, де йдеться про повернення (спочатку говорили навіть про екстрадицію) на Батьківщину Павла Лазаренка. Широку таку інформаційну свистопляску закрутили, але тільки чи то сліпий, чи глухий міг не зрозуміти, про що, власне, йшлося. Ясна річ, планувалося вчинити певний дискомфорт для пані Тимошенко. Ці штучки засвітила в п’ятницю на програмі Шустера Ганя Герман, яку за це варто, навіть враховуючи моє специфічне ставлення до цієї кобіти, похвалити. Не знаю, чим думали на Банковій, коли клепали такий сценарій, адже треба було брати до уваги деякі речі, які, зрештою, притаманні були Павлові Лазаренкові. В першу чергу, він не прийшов до політики чи то до великої влади з комірників, він син голови заможного колгоспу, який опісля очолював, і знає, що по чому. Це я так, про всяк випадок, про решта, мабуть, згадувати не будемо, і навряд чи на Банковій їм вдалося б зліпити з нього ворога Тимошенко. Але спроби були. І вже позавчора американці, зметикувавши, мабуть, що до чого, закрутили навколо Лазаренка свіжі справи, на помилування ніби, так що скорого повернення його до України очікувати не варто. А як на мене, то я погодився б, запропонувавши такий собі обмін: віддайте нам Лазаренка, а назад заберіть Зварича. Я вже не один раз підкреслював, що надлишок такого собі ура-патріотизму нині явно не на користь справі, а те його заяложене «грузинське питання» вже набило оскому. Флот, бачите, російський вийшов з території України на війну до Грузії. Дійсно, факт кричущий, але де були ви, пане Зваричу, пане нинішній Президенте і головнокомандувачу, коли, даруйте, розісрали флот український, і нема кому нині щось росіянам там протиставити? Відповідей, ясна річ, не діждемось, хіба знов про брак грошей і т. і. Мізків там бракувало і, на жаль, бракує.
Закінчуючи нашу трохи емоційну бесіду, я хотів би повернутися знову до мовленого в п’ятницю Анатолієм Гриценком. Мудрий чоловік, і вповів, що якщо коаліція трьох не відбудеться (а він переконаний у цьому на 90 відсотків), то кращий вихід із ситуації – не нові вибори, які можуть наблизити таки Україну до прірви, а створення коаліції між БЮТ і ПР. Це, зауважив пан Гриценко, може стати таким собі «бульдозером», який годен і розчистити нашу захаращену політику, а може й завалити. Дехто до того додає, що вартує в такий майбутній «союз» включити і третю силу, а саме Блок Литвина як стримуючий фактор. Можливо тут є резон, але це станеться тільки тоді, коли на першому плані буде Держава на ймення Україна і ми з вами. І насамкінець, днями десь вичитав цікаве міркування з приводу нинішньої ситуації. А йдеться там про те, що щось та треба чинити, бо далі так жити не можна. Гірко і сумно, але це правда і привід для роздумів. Всім.
