ТОЖ ДЕ КОРІННЯ ТОГО ШАБАШУ?

Якщо хтось уважно слідкував за виступом пана Президента, то не міг не зауважити, що Віктор Андрійович був не те що схвильований, а навіть більше. Ясно, що озвучуючи такі речі, і може згарячу, він прекрасно розумів, чи мав би зрозуміти, що наша згорьована Україна входить у нову, або скоріше невідому фазу розвитку. Оцінок щодо мовленого паном Президентом не бракує, і для багатьох як народних депутатів і різних політичних угруповань, так і політологів сам виступ не вніс певної ясності щодо можливого подальшого розвитку подій.

Ні, пан Президент наголосив, що коаліція має десять днів (до 13 вересня) на роздуми. Мається на увазі БЮТ і НУНС, а там, якщо не вдасться знайти порозуміння, то вступає в силу норма, яка дає місяць на утворення нової, а якщо і там буде збій, то – нові вибори. Це якщо йти за буквою закону, хоча і тут є заковика, бо закон не зобов’язує Президента призначати позачергові вибори, а дає йому право це зробити.

Розумію, що готуючи матеріал за день до друку газети, навряд чи можливо спрогнозувати, що воно може статися на час, коли читач отримає свіжий номер. Ясна річ, що мені особисто, як і більшості з нас, хотілося б, аби розум і витримка взяли гору. І тут я абсолютно згоден з паном Анатолієм Гриценком, який відразу після виступу Віктора Андрійовича висловив свою стурбованість і в першу чергу саме вживанням таких термінів: „диктатура”, „переворот”. Речі це, на його думку, надзвичайно небезпечні, а ще пан Анатолій закликає до обережності, бо в нинішній ситуації вже не так і важко набрати в парламенті 360 голосів, які можуть вирішити все, що завгодно.

Розумію також, що гарячі, чи не дуже мудрі голови, яких нині в оточенні президентському не бракує, можуть спонукати Віктора Андрійовича і на непопулярні ходи. Світ таке знає, але подивімось на ці речі трішечки збоку і попробуймо міркувати або відштовхуватися від реалій, які маємо.

Як відомо, у фракції НУНС знайшлося 39 голосів (при необхідності 37), які ніби проголосували за вихід із коаліції. Кажу „ніби” тому, що не бракує інформації, як проходило засідання фракції, хто був присутній і як, зрештою, вибивались голоси. Потужні інформативні джерела кажуть, що було тільки 29 голосів, а решта „здавались” після непростих телефонних бесід як із головним руйнівником коаліції Балогою, так і самим Президентом. І в такий спосіб було набрано ті 39. Як тоді ці речі назвати? Або чи не підходить до того один із термінів, проголошених у бік БЮТ Віктором Андрійовичем?

Як створювалась коаліція і як буквально за лічені дні в ній утворилася своя власна опозиція (Плющ, Кріль, Петьовка), нам відомо. А потім – ЄЦ, і пішло-поїхало. Про це, зрештою, і говорила пані Тимошенко, яка моментально відреагувала на звернення Віктора Андрійовича і буквально за пару годин зробила своє. Хвилювалась? Певно що так, але повернімось до розгляду, так би мовити, речей непрогнозованих.

Перше, що може статися, так це те, що витає десь над Банковою – президентське правління. Немає такого, скажете, в Конституції, а таки так, як кажуть в Одесі, але ми ще й не таке бачили. Так ось, якщо гарячі голови, не приведи Господи, щось подібне хотіли б закинути до вжитку Віктором Андрійовичем, то тут „воїнам” балоговим і йому особисто хотілось би розтлумачити одну річ. А саме, що такий розвиток подій, навіть якщо і неконституційний, мав би основу, підкреслюю ще раз – антизаконну, але у разі великої підтримки. Ну, на наш випадок, мабуть, треба вважати – народом. А що маємо?

Хоче хтось того чи ні, але у Верховній Раді нині Віктор Андрійович має підтримку в тих 39 голосах. Саме так, а це (розділіть 39 на 450) складає вісім відсотків. Розумію, що дехто може закинути, що Верховна Рада це не народ. А воно не так, бо як не крути, і при всіх отих виборчих штучках, ми у парламенті таки маємо віддзеркалення народної думки, ясна річ, що не один до одного. Хто не вірить, нехай полистає соціологічні і всілякі дослідження і побачить, що якраз саме ті відсотки і має президентський рейтинг. А тепер скажімо собі правду, можливо і надто гірку, то чи можна з такою довірою шукати підтримки у власного народу?

Дуже і дуже ризиковано, а ми ще пам’ятаємо вибори 2002-го, потім 2006-го, і вже дуже добре – 2007-го. А особливо – президентські 2004-го. Ми, себто всі свідомі патріоти-українці, все зробили для того, щоб нарешті в нас був український президент і українська більшість у Верховній Раді. І ми зробили, а що маємо? Ні, я не про те, про що говорив Леонід Макарович, мовляв, маємо те, що залишили нам оті, яких ми двигнули на верхи і які ніяк не наситяться, а найжахливіше є те, що вони нині нас з вами, кохані мої українці, просто не бачать – у них головне зберегти хапнуте від нас, вчепившись зубами за корито влади.

Просто як світ, але маневрами навколо отих коаліцій, вибачте на слові, нам так запудрили мізки, що подеколи стає сумно і соромно за всіх, за себе і за все навкруги. Нам вперто з Банкової товчуть, що тільки „наші” є правильними патріотами, а ось уже цей же Луценко, Тарасюк, Катеринчук, Кармазін (партії чи організації яких не підтримують „воїнів” Балоги), цей же Анатолій Гриценко – неправильні патріоти. А що тепер робити з блоком Литвина, регіоналами, комуністами, га? Їх куди? А між іншим, чи не наймудріший вихід із так званого „грузинсько-російського конфлікту” запропонований був саме паном Литвином. Ні, кажуть „наші”, БЮТ має підписатися тільки під їхнім варіантом. А то чому, або, зрештою, наша Верховна Рада є що – філією ООН чи грузинського парламенту, наші внутрішні українські інтереси де? Але клин вбито, і ми десь тиждень тому про це розмірковували, про такий можливий варіант, і тут знову хотілось би повернутися до того, як можна вхрестити виклик „наших”? Диктат? Ось бачите, усе воно виходить на круги свої, і тому тільки компроміси і холодні, а не буйні голови комірників від політики годні знайти вихід. І його треба шукати.

Скажу ще й таке, що мені стало якось не по собі, коли вичитав, що Голова Верховної Ради також проголосував за вихід із коаліції, а я дуже добре пам’ятаю, коли пан Яценюк мало не клявся в збереженні її. Було, але нині, мабуть, мають таки рацію ці політологи, коли твердять, що юний наш спікер просто чоловічок президента і його секретаря. Жаль, як ту пташку, пам’ятаєте, що високо літала. Не витримав Сеня, виходить, іспиту на національну свідомість, жаль.

Ні, час ще є, водички холодної треба попити, можливо, голівку трохи покропити і, зрештою, відчути, що за тим всім стоїть і що може статися. Повірте, розмірковувати на цю тему надто сумно, бо вихід з того гармидеру вкрай важко вгле-діти. Чи піде в зговір БЮТ, себто в коаліцію з регі-оналами? Можливо, а що робити, хоча втрата довіри, а особливо для БЮТ може бути катастрофічною.

Розуміє це Юлія Володимирівна? Ясна річ, але ж парламент має працювати, життя в державі не зупинилось і не може бути зупинено, і тут я аж ніяк не в силі сприйняти звинувачення Віктора Андрійовича пані Прем’єрки щодо недієздатності, себто малої ефективності роботи коаліції. Вікторе Андрійовичу, це питання до балог, плющів, крілів і того всього політичного сміття, що утворилось у вас під носом, вибачте. А „любов” до регіоналів від Вас, пане президенте, пішла – меморандуми, універсали, нагороди, зрештою, „приборкання” пані Богатирьової. Тут-то пані Юля при чому, і вона вправі була вам про це закинути.

Закінчуючи, хотів би нагадати про ще один можливий „силовий” розвиток подій, гомонять так. Вірогідний такий хід, і я десь згоден з цим, що пан Президент не підуть на розпуск парламенту, враховуючи те, що навіть 3-відсотковий бар’єр – це вже бар’єр, а таки попробують указом призначити нового і вже в. о. прем’єра. Бо десь є така загогулька в законодавстві, яка каже, що після того як нема коаліції, уряд має піти у відставку. Так то воно так, але якщо немає коаліції, то – вибори, але там пан Президент мають шпаринку, себто – право. Про довіру чи рейтинги вже нагадувати повторно не будемо. Хіба нагадаємо всім їм і собі – народ обирає владу, а не навпаки.

Шануймося!

Ігор ГАВРИЛІВ “Трибуна”

admin