ПРИХОВАНІ ПРУЖИНКИ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ТАБАКЕРКИ

Насправді ситуація значно серйозніша. Нині Україна переживає не водевіль, а геополітичну драму. Добре, що не трагедію, яка намічалася у серпні, якби Україна самотужки на свій страх і ризик втрутилася би у кавказький конфлікт на боці однієї зі сторін – грузинської (до чого схилявся В.Ющенко) чи російської (В.Янукович). Ні, позиція України мала бути максимально збалансованою і виваженою, чого вимагав практично єдиний В.Литвин.

Проте навіть це не рятувало нас від драматичних наслідків. Тому принципові зміни у внутріполітичному житті викликані не взаєминами кількох провідних політиків, а діалектичним поєднанням внутрішніх і зовнішніх чинників. Зовнішню політику України останніми роками якось не прийнято було глибоко обговорювати, а тим більше критикувати. Суспільство видало Президентові карт-бланш, оскільки цілі він поставив грандіозні. Йшлося про суттєвий прорив України в Європу, вигоди від якого цілком очевидні. Через це громадська думка змирялася з численними труднощами на даному тернистому шляху. Але з часом труднощів ставало усе більше, а світло у тунелі так і не жевріло. Захід давно вже трактує Україну як деградуючу державу третього світу, що зачіпає самолюбство одного з найбільш освічених суспільств планети.

Уся стратегія В.Ющенка будувалася на тому, що Захід нам поможе. Ця стратегія виявилася помилковою. Євросоюз не має єдиного центру прийняття рішень, не має механізму нав’язування таких рішень усім своїм членам. Тому він беззубий у ситуаціях міжнародних конфліктів. США в цьому плані більш дієві, але нині вони відзначаються не найбільш адекватним керівництвом, до того ж зараз американці зайняті власними президентськими виборами, тому ще з півроку їм буде зовсім не до України. Виділення 1 мільярду доларів Грузії автоматично означає скорочення фінансової підтримки українських проектів. До того ж західним політикам глибоко чужа національна романтика В.Ющенка, яку вони просто не розуміють. Якби Україна з Грузією могли самотужки служити якоюсь регіональною противагою Росії, Захід був би цьому цілком радий. Але нести заради цього якісь жертви, втягуватися у масштабний конфлікт Захід не бажає. Добробут власних громадян, стабільні поставки російських енергоносіїв, недоторканість соціальних програм важливіші. У цьому є своя правда. Вона не абсолютна, але така традиційна позиція західних держав. Бо там кожний уряд і президент дбають перш за все про інтереси власних громадян, а не українських. Натомість команда В.Ющенка рішуче запропонувала народним депутатам подбати спершу про інтереси громадян Грузії, а вже потім про власні. При цьому команда так і не змогла знайти належних аргументів, щоб переконати у необхідності такого доволі нестандартного кроку. Замість цього вона вдарилася в істерику, звинуватила опонентів у запроданстві Росії. Схоже, що на цьому “Наша Україна” вичерпала свій життєвий ресурс.

Натомість політичне життя набуває давно забутого динамізму. Парламент, який дві перші сесії бив байдики, нарешті продуктивно запрацював і почав видавати на-гора закони цілими пачками. Навіть А.Яценюк, який спершу хотів спересердя грюкнути дверима, потім оговтався. Врешті-решт його гучна заява про небажання нікому підносити патрони могла стосуватися перш за все В.Ющенка.

З іншого боку, у Ю.Тимошенко від перших успіхів почало паморочитися у голові. Вона заявила одразу про кілька принципових новацій конституційного масштабу: перерозподіл повноважень між гілками влади, перехід від унітарного централізованого устрою України до унітарного децентралізованого, реформування судової системи тощо. Традиційна схильність до прориву одночасно на кількох напрямках знов починає відгонити авантюрою.

Подібні настрої і в регіоналів. Вони налаштовані більш прагматично і прагнуть не так переписування Конституції, як владних крісел. Найпершим має звільнитися крісло В.Огризка і, очевидно, Ю.Єханурова, а відтак і міністрів за квотою вже практично не існуючої “Нашої України”. Далі ланцюгова реакція може все розширюватися – аж до рівня технічних працівників Кабміну. На цьому шляху теж легко втратити ще далеко не закріплену перемогу.

У парламенті сформувалася ситуативна більшість порядку 350 голосів. Трансформувати її у формальну коаліцію, як того вимагає Конституція, доволі не просто. Між трьома стовпами нової більшості (Ю.Тимошенко, В.Янукович, Р.Ахметов) існують дуже сильні взаємні суперечності. Ніхто не бажає навіть найменшого посилення двох інших сторін. Тому домовленості про формалізацію коаліції, які вже почали, триватимуть ніяк не менше конституційних тридцяти днів. Адже доведеться розмежувати сфери впливу не тільки на всі заводи і банки, а й ледве не на всі міські і придорожні базарчики.

Обидві політичні сили теж є фактично бізнесовими командами, які конкурують між собою. Між ними можливий тільки тимчасовий компроміс. Не виключено, що він таки встановиться – приблизно на рік, потім же розпочнеться президентська кампанія. Упродовж же року практично усім потрібен спокій, щоб накопичувати фінансові й організаційні ресурси для майбутніх перегонів, дещо піднести рівень життя в Україні і піаритися на цьому фоні.


Сергій ФЕДАКА
“Трибуна”

admin