Забрав синочка на війну…

Наша розмова спершу не клеїлась. Я розуміла: повертатись у минуле, котре тут, у цій оселі, всіма силами намагались забути, – доволі нелегко. Врешті-решт скупий на емоції, небагатослівний господар будинку, наче з якогось поганого сну, став пригадувати події тих років. Мов заворожена, слухала я за філіжанкою кави розповідь, яка, повірте, нелегко давалась моєму співрозмовнику, і сама мимоволі поверталась подумки у часи одинадцятирічної давності. Адже волею долі власне мені тоді, у далекому 1997 році довелося бути автором замітки у «ВМ», в якій йшлося про нещастя, що спіткало цю родину. Хоча багато хто тоді, мабуть, зі мною й не погоджувався, і нещастям те, що пережили ці люди, скоріш за все, не вважав. Та що вже казати про простих селян, коли навіть представники влади і закону, до яких звернулися потерпілі у цю нелегку годину по допомогу, сприйняли їхню розповідь з іронією і саркастичними зауваженнями…

А все починалося з кохання. Симпатична кароока юнка із заможної сім’ї у с.Довге на Іршавщині, як і буває у такому віці, до нестями закохалася. Щоправда, батьки, зокрема мати дівчини, не схвалювали вибір своєї дитини, адже хлопець був громадянином іншої на той час країни – Росії, до того ж з тих, кого у нас називають представниками так званої кавказької народності, бо родом він був із Дагестану. Згодом юнак зумів завоювати прихильність декотрих родичів своєї обранки. Але узаконити свої стосунки молодим не вдавалося. На те були об’єктивні і суб’єктивні причини: наречений не міг вирішити проблему з пропискою, працевлаштуванням тощо. Тож дитинку, яка згодом народилася у такому цивільному шлюбі, злі язики в селі називали не інакше, як байстрюком. Однак молодій мамі, котра не тямила себе від щастя, було байдуже до тих бабських пліток. Якщо тоді, хтось сказав би, що те її щастя недовговічне, вона, звісно б, не повірила. А біда підкралася так швидко і підступно.

І нині достеменно не відомо, що саме підштовхнуло батька дитини до такого вчинку. Одного літнього дня молодик приїхав у село на таксі. Просьба погуляти із піврічним сином по селу не здалася підозрілою його дружині і тещі, котрі на той час одні хазяйнували у будинку (господар, пан Михайло був на заробітках у Росії). Неприємні передчуття з’явилися лише згодом, коли молодий батько надто довго не повертався. Але жінки ще сподівалися, що він просто десь забарився. Тривогу забили тільки тоді, коли хтось з односельчан повідомив, нібито бачив, як дагестанець разом з малюком прямували на таксі у бік райцентру. За якийсь час інформація підтвердилася. Тож збентежені жінки подалися в Іршаву шукати порятунку в представників відповідних інстанцій. Водночас повідомили про викрадення дитини, а на той час у цьому вже ніхто й не сумнівався, і панові Михайлу. Той приїхав додому так швидко, як зміг.

З допомогою власних зв’язків та за своїми каналами родичі вбитої горем молодої мами зуміли з’ясувати: батькові-викрадачу допомагала якась жінка з райцентру. Одні стверджують: буцімто вона не знала, що бере участь у злочині, інші запевняють: та пані погодилася допомагати дагестанцеві за чималу винагороду. Друга версія є більш правдоподібною, бо саме згадана жінка і водій таксі повідомили потім, що кавказця з малюком довезли до Києва, де той, обіцяючи розрахуватися, покинув їх і зник у невідомому напрямі. У такому мегаполісі розшукати людину нелегко. До того ж родичі потерпілої усвідомлювали: їхньому зятеві має хтось допомагати, скоріш за все його земляки. Та молода мама ні на мить не втрачала надії повернути своє маля. Вона, наче та голубка, кидалася з однієї інстанції в нішу, зверталася до багатьох знайомих. Однак всі її зусилля були марними. Врешті жінці порадили заспокоїтися і припинити пошуки, оскільки вона могла таким чином нашкодити своїй дитині, адже дагестанці – гарячі хлопці, здатні у певній ситуації і себе вбити, і маля.

Хоча сказати, що жінка здалася, було б неправдою. Певно, й дня не минало такого, коли б вона не думала про свого хлопчика, не молилася за нього і, як це не парадоксально звучить, за його батька. А той кілька разів телефонував їй, обіцяв приїхати і забрати зі собою.

— Протягом трьох довгих років ми не жили, а існували, — помітно хвилюючись і добираючи потрібні слова, продовжує свою розповідь пан Михайло. – У нашій хаті надовго припинився сміх, всі боялися жартувати при дочці, боялися зранити її і так надломлену, скалічену душу. А вона все ходила по монастирях і храмах: чекала і вірила, що заслужить, вимолить у Господа ласку, і її хлопчик таки повернеться.

Того дня молода жінка ще зранку сподівалася чогось незвичного і доброго, бо уночі їй приснився віщий сон. А пополудню пролунав дзвінок. Телефонувала з далекого Дагестану сестра її чоловіка. Вона повідомила, що брат загинув у Києві, її хлопчик – у них, дуже хворий, у тяжкому стані. З того кінця проводу запропонували приїхати і забрати дитину.

Питання їхати чи ні у сім’ї навіть не виникало. Незважаючи на те, що в той час у Дагестані повним ходом йшла війна і громадян інших країн пускали туди неохоче, за спеціальними перепустками, все ж мати хлопчика і його дідусь, пан Михайло, одностайно вирішили збиратися у дорогу.

— Ми були, ніби під дією якогось гіпнозу. Розуміли, що небезпечно і можемо не те що дитину не привезти, але й самі не приїхати додому, — пригадує нині пан Михайло. – Але бажання чимшвидше повернути малого було вищим за якісь там переживання про власну безпеку.

Можна годинами розповідати про митарства, котрі випали на долю молодої жінки і її батька у Дагестані. Зауважимо лише, що довелося їм спілкуватися із представниками ФСБ, на власній шкірі відчути увесь жах війни, коли щохвилини вони ризикували отримати кулю, коли від барикад, зроблених з мішків із піском, і танків стигла кров у жилах. Але тоді це все було не важливим. Головне – їхній хлопчик живий.

Родичі зятя прийняли закарпатських гостей на диво привітно. До речі, двері бідної хижі, де вони мешкали, відчинив саме він, їхній син і внук. Хлопчик тоді нагадував маленьке звірятко або дорослого чоловіка у дитячому тілі. Озлоблений, змарнілий, він якийсь час з кутка поглядав на матір. Молодій жінці родичі її покійного чоловіка радили не поспішати з материнськими обіймами, адже малий (йому було три з половиною роки) встиг чимало побачити і пережити, зокрема стати свідком вбивства його батька. Та спрагле за ласкою і батьківською любов’ю хлоп’я невдовзі обнімало своїми худенькими рученятами мамину шию.

Молодій мамі і її рідним довелося докласти немало зусиль, аби страшні спогади, погане виховання охопленого війною Дагестану залишилися десь далеко на задвірках пам’яті їхньої такої вистражданої дитини. До семи років хлопчик ще розмовляв російською мовою. Але поступово нові друзі, а згодом однокласники ненав’язливо змусили його вивчити й українську. Малого похрестили за православним звичаєм, давши ім’я Ілля. Нині йому вже дванадцять. Він неохоче розповідає про те, що пережив. Та це й зрозуміло – не велика радість бути предметом людської цікавості.

Його мати більш відверта. Коли молода жінка, підтримавши нашу з паном Михайлом розмову, ще раз переповідала деякі деталі цієї сумної, але з щасливим кінцем, історії, я зловила себе на думці: «Як вона зуміла таке пережити, як не збожеволіла? Які це душевні тортури: щодня прокидатися з усвідомленням, що твій малюк десь з чужими людьми, можливо, голодний і холодний?» Відповіді на ці запитання дала сама героїня моєї розповіді. Сили черпала вона у вірі. Тільки віра у Господа допомогла їй пережити весь цей жах. Сьогодні і молода мати, і дідусь повернутого Іллі вже не бояться посміхатися. У їхній хаті знову поселилася радість. Тож нехай вона ніколи не покидає цю оселю.

Ольга СТЕФАНЕЦЬ

На фото: хлопчик Ілля

admin