Як “даішників” закарпатська преса “на живця” ловила

Вийшло аж за третім разом. Спочатку у домовлений день ДАІ патрулювало на антитерористичних навчаннях, відтак ми відмовились. Поки минув час до третього разу, керівник обласного ДАІ вже забув, а може і з самого початку не зовсім зрозумів, про що ми просимо. Отож, скерував до начальника служби супроводу, який, позітхавши, вділив свого працівника у формі і повів до службової машини. Але як же вивчати ставлення ДАІ до звичайних громадян на дорогах, якщо їдеш у машині їхньої ж служби і з працівником у формі? Довелося пояснювати задум з початку…
Ні, вони втримались. Правда розмовляли вкрай лаконічно. Видно, щоб таки не вирвалось те, що просилось. Сходили ще раз до начальника. Врешті, зійшлися на тому, що поїде редакційна машина з редакційним водієм. А працівник міліції «скочить» додому, переодягнеться у цивільне і буде маскуватися — благо, у редакційній машині затемнені вікна. Той, на кому це «щастя» зупинилося, був…
Отож, минула ще година, наблизився полудень і операція почалась. Звичайно, можна сказати: ха, «даішників» на трасах попередили. Зрештою, цей пункт нас цікавив найбільше після того, як саме вони виконуватимуть свої обов’язки. Голову на відсіч не дам, але з дрібних психологічних деталей для себе зробила висновок, що керівництво таки вирішило ризикнути і подивитися що з того вийде. Втім, про це далі.
Отже, поїхали. Спочатку у напрямку Чопа. Система робота нарядів така, що кожен отримує маршрут на певну ділянку роботи і в її межах працює, відповідно, з 8 ранку до 8 вечора або так само всю ніч. Перед Холмоком наш водій, до речі, це був другий день його роботи на посаді і перший безпосередньо в редакції, наддав газу. Хоча у населеному пункті слід їхати не швидше ніж 60 км за годину, він тримався на 100. Ніби й проїхали Холмок, аж ні, це просто шматок незабудованого обабіч дороги села. Зустрічні машини посилено «кліпають», але ми нахабно не скидаємо швидкість.
От вони і стоять… Тобто ні, не стоять, а мало не кидаються нам навперейми з якоюсь штукою в руках. Водій слухняно зупиняється, виходимо за ним, «даішник» Павло, отримавши для маскування журналістські затемнені окуляри, пригинається на задньому сидінні.
Уважно фіксуємо все, але працівник ДАІ ведеться як «по писаному»: вітається, приклавши руку до скроні, представляється, просить пред’явити документи, показує зафіксовану на своєму приладі нашу швидкість — 98 км за год. і час. Слово за слово, просить відкрити багажник, а ми починаємо «натякати», може, «домовимось інакше?». У відповідь, він досить безапеляційним тоном заявляє, що зараз зупинить двох понятих і… тоді вже точно домовимось інакше! Словом, йдемо до машини писати протокол. Авторучка уже майже торкається бланку, ледве стримую порив рвонути до редакційної машини, аби допоміг «наш» «даішник». Але рятує напарник того, який нас зупинив — перепитує, чи колега уважно вивчив усі наші документи. Бо, може, доведеться писати два протоколи. Словом, тільки наш супроводжуючий Павло, якому непереливки сидіти у машині, де почуваєшся як у мікрохвильовій печі, таки рятує нас.
Але… Треба було бачити вираз обличчя «даішників»! Ні, вони теж були коректні і не багатослівні. Та це був цілий німий роман: і про те, що така спека, а вони у формі тут мусять стояти, що, може, за час поки вони з нами розбиралися, проїхало кілька порушників, а вони не могли на них відреагувати, про загалом низькі в системі автоінспекції зарплати і абсолютну неналежність собі і родині — викликати можуть у будь-який час^ про те, що доводиться бачити трагедії, покалічених і трупи, і, зрештою, що комусь, тобто конкретно нам, ще дурість до голови приходить їх «розводити»!!!
Далі їдемо по трасі у напрямку Мукачева. Черговий наряд, уже з трьох працівників, стоїть на нашому боці дороги. Але не в межах населеного пункту, тому перевищити швидкість нам не вдається. Пролітаємо мимо… Що робити? «даішник» пояснює, що на одному місці його колеги зазвичай довго не затримуються, кожні хвилин 20 міняють дислокацію. Тому на найближчому перехресті розвертаємось, водій і міліціонер курять і повертаємось назад. Треба ж аби нас таки зловили!
Нарощуємо швидкість. Стає страшнувато. І не дає спокою думка, що у таку спеку краще було придумати собі якийсь рейд десь по пляжах. Але наприкінці Барвінка нарешті бачимо: є! Повторюємо ту ж історію з маскуванням, але на цей раз ми не лише порушили швидкість (прилад зафіксував 103), але і «забули вдома» техпаспорт і шляховий лист. Інспектор знову вітається як належить і тут же телефонує кудись з мобільного — «пробиває» наше авто по базі даних. Відповідь отримує за лічені хвилини. На пропозиції «домовитись інакше» реагує спокійно, але переконливо.
У цей час «наш даішник», благо машина стоїть досить далеко, стоїть, ховаючись за невеликими деревцями і кущами на узбіччі. Періодично його постать визирає звідти, але ми повертаємось до нього спиною, сподіваючись, що Павло зрозуміє. І він розуміє — знову зникає за кущами.
Але ситуація загострюється, доходить до складання протоколу. На цей час Павло, відчуваючи кульмінацію, починає рух у наш бік. Але йде повільно. Аж так, що доводиться повернутися до нього обличчям й енергійно жестикулювати: швидше! Фінал майже такий, як і в першому випадку, з тими ж невисловленими емоціями. Тільки Іван Чорі, який безпосередньо розбирався з нами, міняється в обличчі — йому кілька місяців до пенсії, а тут такі «забавки»…
Експерименту, з огляду на спеку і таки не малу витрату нервів вистачає і нам, і нашому супроводжуючому. Він телефонує своєму шефу, просить, аби переконався, чи на місці командир Ужгородського взводу інспекторів ДПС Олександр Берч. Той на місці, йому вже телефонували підлеглі, розповіли про «наїзд» журналістів. Олександра Васильовича трохи шкода — він досить розгублений, не знає, що ж ми «накопали» і що напишемо, чи не позбудеться він після цього посади. Терпляче розповідає, як нелегко працюється інспекторам, що за зміну доводиться мати справу щонайменше з 20 водіями-порушниками, м’яко кажучи, «з характером». А те, що не беруть хабарі, пояснює просто: по-перше, штрафи настільки малі — 3,50, 8,50, 17 грн., що ніякий водій суттєву суму не дасть: пиши собі протокол, хай його суд розглядає! По-друге, різні перевірки, у тому числі й з «підставами», як це робили ми, відбуваються мало не щотижня. Отож, візьмеш хіба яку десятку, а проблем матимеш…
Показова статистика: за 7 місяців цього року тільки підлеглі Берча, а це 8 екіпажів на добу, зафіксували 17 305 порушень, 768 водіїв затримали за керування у нетверезому стані, 1085 було таких, що перевищували швидкість, 1886 неправильно проїздили перехрестя, 2045 створювали аварійні ситуації. За цей час сталося 89 ДТП без смертей. При цьому працівники ДАІ ще допомагають у розкритті злочинів — переважно пов’язаних з нелегалами, краденою деревиною і машинами.
Словом, пан Берч так і залишається розгублений, він не впевнений, що нічого «наловити» нам, на жаль (чи на щастя?), не вдалося.
Ну, а кому пощастило не так як нам, радимо телефонувати за «телефоном гарячої лінії» УДАІ в Закарпатській області в Ужгороді 3-22-86, а не просто розповідати знайомим як з вами негарно повелися. Та найкраще — нічого не порушувати, бо машин тепер стільки, що це зроблять і без вас.

Тетяна Чернів, ЗІА “Простір”

admin