Назву її так.
“Вбиває не мобілізація, вбиває байдужість”.
Вечір, п’ятниця, дощова погода. Як і щотижня, збираюся додому в
Чоп.
Автовокзал, каса, маршрутка…
На зупинці стоїть зо 15 людей, і в сторінці одненький худорлявий
хлопчина, років 19. Маршрутка ще закрита, водій про щось говорить із касиром,
думаю, встигаю втікнути по білет.
Успішно виконавши операцію, прямую до маршрутки… Люди
вишикувалися у чергу… Контролерша перевіряє квитки при вході… Я стою акурат
за хлопчиною… Темно, здалеку зразу не помітила… Великий
“вещь-мішок”, обсмалена форма, підкопчена шапка і, здається, злегка
підгорілий бушлат. Зате берці хороші – натівські smile emoticon правда, видно,
що і вони зазнали пригод уже…І нашивки: український стяг – на одній руці, і
підрозділ – на другій (свідомо не пишу, який саме, однак підкреслю: ці – зі
скромних, котрі не нитимуть, не проситимуть нічого зайвого і просто соромляться
щось просити…).
Підходить його черга. Опускає голову і хоче зайти у маршрутку. На
що контролерша підіймає дикий крик, мол, не можна, іди в касу за білетом. Він
мовчить, опустивши голову. Нічого не вимагає і не просить – мовчить. Та кричить
ще гучніше, повторюючи одне і те саме. Тут я не витримую, вступаюсь.
– Жіночко, – кажу, – ви хіба не бачите ХТО це? Хіба автостанція і
водій збідніє, якщо допоможе Героєві дістатися додому? (звісно все говорила не
так красно і не так спокійно, але суть – та)..
– А мене не цікавить хто це! Хочеш додому – купи білет.
Сварюся з нею ще хвилин зо п’ять. Хлопець ніяково мовчить. А за
мною, НА ХВИЛИНОЧКУ, стояли з десяток людей, між іншим і дорослих чоловіків теж.
І Ніхто, НІХТО більше не вступився за юнака у злегка обгорілій формі… Він – мокрий
до ниточки, просмалений геть.. і всім оточуючим нема діла…
– Добре, у нього є білет, – випалюю. І простягаю хлопцеві свій,
показуючи, аби заходив.
Обертається на мене цей… ні, не можу написати більше хлопець..
Чоловік. Очі стривожені, зніяковіла усмішка… Видно, що не знає, що робити.
Засовую білет у кишеню його потрепаного бушлату і ледь чи не силоміць
“пхаю” в автобус.
– Добре, дівчино, тоді нікуди не їдете ви! – випалює
“мила” контролерша.
– Та без питань, іду по інший білет.
Минаючи чергу байдужих і про щось хіхікаючих людей, чимчикую у
касу знову. Беру білет і гордо сідаю в автобус.
Тьфу, так противно на душі після цієї сцени. Гидко від байдужості
людей, гидко, коли не бачать/не хочуть бачити тих, завдяки яким вони можуть
отут мирно сміятися і жувати автовокзальну булочку.. БО десь там, на палаючому
Сході, отакі сміливі Чоловіки охороняють наш спокій і наше мирне небо.
Сідаю через прохід від нього. Звертаюся пошепки:
– Звідки?..
– Звідти живими не вертаються… – дуже хрипло каже мені..
А я сідаю на своє місце і тихо плачу. Розумію, чому він нічого не
відповідав хамуватій жіночці… І ще знаю, що він дійсно з самого пекла..
додому на кілька днів.. а тут – байдужість і хамство.
Як він тяжко кашляв, протягом усієї дороги!!! А у мене із кожним
його “кхе-кхе” серце обливалося кров’ю….
Кидала короткі погляди і мовчки кивала з подякою… Опускав очі,
усміхаючись..
Вийшов раніше Чопа… І поки стояв, чекаючи зупинки автобуса,
кидав погляд у мою сторону. Я ж, голосно, на всю маршрутку: “Дякуємо Тобі,
хлопче!”. Автобус зупинився, він виходив, а я йому вслід: “Слава
закарпатським Героям”. І він уже знадвору, певно зібравши останні сили, поміж
“кхе-кхе”, відповів: “Слава Україні”…
Дорогою додому я все думала і думала: про людську байдужість,
закривання очей, твердження “це не наша війна”, оце тупориле
рагульське хамство…
І не кажіть про вату, про переселенців поганих, про ще якісь
отакі безглузді речі – відкрийте очі НА СЕБЕ! подивіться навколо – на
оточуючих. Та наших рагулів і місцевої “вати” – достатньо! І не
соромно ж…
Скажіть, ну хіба наші Захисники не варті бодай вашого
“дякую”? Вашої усмішки із розумінням? Невже це так тяжко?
Благо, є отакі Мужчини! Наші Хлопчики! Наші ріднесенькі
захисники!
Доземний уклін вам! Ми у великому боргу перед вами!
А за тебе, хлопче, я тепер молитимуся. Аби повертався живим… І
ніколи не зазнавав отакого… Слава тобі, Герою!
Сашка Артюхіна, Facebook
