Всі Новини Закарпаття
        

Маленькая Аня ждет помощи добрых закарпатцев

Маленькая Аня ждет помощи добрых закарпатцев На полу в небольшой комнате – импровизированный манеж: Лариса Воеводина сделала ограждение с помощью диванных подушек. Для маленькой Ани, которой ровно через месяц – 10 декабря – исполнится пять лет, это непреодолимый барьер…

(далее – на языке оригинала)

Це сьогодні вона грається улюбленими іграшками, самостійно сидить і повзає. А ще півтора роки тому навіть це було для неї просто непосильною задачею. В Ані – мікроцефалія і ДЦП. Через це у свої п’ять років розвиток дитини відповідає розвитку півторарічного малюка.

«Вона у нас таке сонечко! Постійно усміхається. Дуже рідко плаче», – заходить у кімнату Лариса, мама Ані. Вона – з тих жінок, силі духу і витримці яких позаздрить й немало чоловіків. Кожен день Лариси – з донькою і заради доньки. Вона розповідає про свою крихітку так, ніби на світі нема більш важливішої і ріднішої людини. І це для неї дійсно так. «Я все життя мріяла про дитину. Вагітність була настільки важкою, що довелося пролежати всі 9 місяців. Зараз теж нелегко. Але Аня дає мені сили. Вона для мене все. Все моє життя – це Аня», – каже вона.

У цей час дівчинка запримітила мій фотоапарат і потягнулася ручками за ним. Взяла в руку кришку від об’єктиву, потім уважно прослідкувала за рухом фотоапарату, який я вирішила все ж відкласти в сторону. «А лікарі казали мені, що дитина сліпа», – коментує Лариса. Зір у Ані дійсно поганий, але діагноз «сліпота» аж ніяк не підтверджується.

У Ані завжди холодні ручки і ніжки. Їх просто неможливо зігріти. Лариса каже, що дівчинка майже не відчуває холоду чи спеки. Не завжди відчуває біль. Одного разу у Ані випадково виявили двосторонній отит і гайморит, які супроводжуються сильними болями. Дівчинка ж і виду не подала.

«Те, що з дитиною не все гаразд я підозрювала від її народження, але лікарі казали, що у мене паранойя. У 4,5 місяці все ж виявили, що вона нездорова. Тепер ми уже пройшли певний шлях. І маємо хороші результати. Аня приймає ліки для покращення мозкової діяльності. Зробили операцію, завдяки якій дитина почала вставати на ніжки і змогла самостійно сідати, лягати, повзати. Є шанси, що вона зможе самостійно ходити. Для цього необхідно їхати у Луцьк на чергову операцію. Щодо розумової діяльності, то теж є шанси покращити ситуацію. Щоправда, курс лікування дуже дорогий: 1 упаковка на місяць – 1500 грн. Але я не можу зупинятися, адже бачу, як Аня змінюється: активніше грається, опановує нові навички, усміхається», – розповідає Лариса Воєводіна.

Жінка вдячна людям, які допомагають. Каже: таких багато. Але немало й таких, які поводяться не зовсім адекватно. «Коли люди бачать, як ми гуляємо у ортезах (спеціальних фіксаторах), або що Аня зі слюнявчиком, тицяють пальцями… Наше суспільство ще не готове сприймати таких дітей чи людей. Батьки не пояснюють дітям, що бувають хворі дітки, чому вони такі. На питання власних дітей «Чому дівчинка в колясці?», вони відповідають: «Бо вона маленька». Одного разу жінка забрала сина від коляски з Анею зі словами: «Не чіпай, це заразно!». Це важко психологічно. Тому я ходжу до психолога і це мені дуже допомагає. А ще спілкуємося з мамами таких же дітей. Ми усвідомлюємо, що треба бути вище цього, хоча декотрі жінки дуже закриваються, перебувають у розпачі, впадають в депресію», – ділиться Лариса.

Допоки ми спілкуємося, Аня впала на спину і намагається піднятися. Вона робить кілька спроб і, нарешті, зробивши зусилля, сідає. Ще одна перемога. В цей час за вікном пробігають її однолітки, які ганяють м’яча. Аня теж скоро вийде гуляти. Її візочок чекає в коридорі. Щоправда, будь-яка поїздка по місту для Ані і таких як вона діток – ціла «пригода»: «Ситуація з пандусами у місті катастрофічна. Їх практично нема. Ужгород взагалі не пристосований до пересувань на інвалідному візочку. Я нещодавно домоглася від представників міської ради, щоб зробили хоча б пандус біля магазину «Кобзар» у самому центрі міста. Вони пояснювали, що у бюджеті грошей на це не закладено, а тому зробити з’їзди нема змоги. Але ж біля «Кобзаря» бордюр був 35 см! Я особисто міряла рулеткою, фотографувала і надсилала представникам міської ради. Там з’їхати на візочку просто неможливо, я вже не говорю про те, щоб заїхати. Все ж ми з мамами домоглися свого. Вирвали, як то кажуть, зубами. Але прикро, що питання благоустрою доводиться вирішувати таким чином. Складається враження, що для влади ні інвалідів-візочників, ні мам з колясками у місті не існує. Навіть ті пандуси, які є, ставлять під таким кутом, що туди з пустим візочком з розбігу неможливо заїхати, не кажучи вже про візок з дитиною».

Нашу увагу привертає Аня, яка знову добралася до кришечки від фотоапарату. Лариса дивиться на годинник і каже, що настав час обідати. При слові «обід» донька оживляється і починає сміятися. «У нас суворий режим, – коментує Лариса, – зранку встали, поїли, зібралися в садок (так вони називають «Дорогу життя» – Авт.). Там теж все за графіком: заняття, процедури, обід тощо. «Дорога життя» для наших дітей – рай. Починаючи від пандусів при вході, закінчуючи спеціалістами, які знають, як з такими дітьми поводитися. О 16-тій годині забираю з садка. Вдома їмо, спимо, граємося. І все – у чітко визначені години. Інакше нам не можна».

Поки Аня займається в «Дорозі життя», Лариса працює. Робить прикраси з бісеру: браслети, сережки, кулончики. Виплітає різнопланові тематичні фігурки. Напередодні різдв’яно-новорічних свят у неї замовляють ялинкові прикраси. Своїми руками Лариса заробляє на дорогі ліки для доньки. На ліжко, яке треба змайструвати з врахуванням особливостей дитини. Але цих коштів аж ніяк не вистачить на операцію у 700 євро, яка дозволить дитині вчитися ходити і далі розвиватися. Операцію призначено на 10 грудня – в день народження дівчинки. Лариса переконана, що це не просто так. Можливо, доля підготувала їм до першого ювілею такий подарунок – шанс рухатися на рівні із здоровими дітками.

Ця сильна жінка, як і кожна матір, з ніжністю дивиться на свою дитину і вірить у найкраще. Вона готова до тривалої боротьби і стверджує, що майже нічого не боїться. «А чого мені боятися? Єдине, що я боюся в цьому житті, то це Аніних судом, які в неї іноді бувають, і того, що я помру раніше за неї…». При цих словах я відчуваю мороз шкірою, неймовірне бажання бодай трохи допомогти і чомусь – обійняти власних дітей…

Аня сидить у мене на колінах і пронизливо заглядає в мої очі. Вона ворушить губами, і я бачу, що вона намагається щось сказати. І чомусь вірю, що вона скаже. От ще трохи – і обов’язково.

А рівно через місяць у Ані день народження. І операція. Зробити їй подарунок може кожен з нас. Бо творити добро насправді – просто.

Картка Приватбанку: 5168 7556 0417 8463 (Воєводіна Лариса Володимирівна)

Ольга Павлова, ГО «Щасливі діти»


      

10/11/15 20:21   Суспільство

Коментарі (0)

Додати коментар

Ваше им'я:


Введіть контрольний код, який ви бачите на зображенні:


Якщо ви не бачите контрольний код, це означає, що у вашему браузері відключена підтримка графіки. Включить її і перезавантажте сторінку.
Повідомлення:


Залишаючи коментарі, дотримуйтесь Правил поведінки на сайті.
Коментарі, які не відповідають пунктам виписаних в Правилах - будуть видалені!
Ми будемо дуже вдячні, якщо Ви розмістите посилання на цей матеріал на своєму веб сайті!
Постійна адреса цієї сторінки: http://www.clipnews.info/newstopic.htm?id=97974
 
© 2008, ClipNews.info . Усі права захищені.
Використання матеріалів ClipNews.info дозволяється за умови посилання
(для інтернет-видань — гіперпосилання) на clipnews.info.
Передрук, копіювання чи відтворення інформації,
що містить посилання на інші джерела в будь-якому вигляді заборонено.
       
   
4062661 0